УЗАГАЛЬНЕННЯ правових висновків Верховного Суду станом на 30.04.2021

І. Спори, що з приводу дотримання законодавства

про працю та зайнятість населення

1.1.Постанова КАС ВС від 29.04.2021 по справі №560/588/19: контрольні повноваження здійснюються інспекторами праці у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань, профілактичні відвідування у формі інформаційно - роз`яснювальної роботи не входять до даного переліку. Інспекційне відвідування або рішення інспектора праці про відвідування роботодавця, підлягає повідомній реєстрації Держпраці чи її територіальним органом до початку його проведення. Службова записка посадових осіб органу Держапраці не є належною підставою для призначення інспекційного відвідування згідно з підп. 5 п. 5 Порядку №295, оскільки ознаки порушення законодавства про працю виявлені органом контролю поза межами виконання ним контрольних повноважень

  Системний аналіз наведених вище положень дає підстави дійти висновку, що інспекційне відвідування є формою державного нагляду за додержанням законодавства про працю, яке відноситься до повноважень органу Держпраці та яке проводиться на підставі наказу та направлення. За результатами інспекційного відвідування складається акт і в разі виявлення порушень - виноситься припис. Якщо під час інспекційного відвідування встановлено факти використання праці неоформлених працівників, то вживаються заходи щодо притягнення об`єкта відвідування до відповідальності незалежно від усунення виявлених порушень.

Згідно із обставинами справи, підставою для призначення інспекційного відвідування слугувала підстава, визначена підп. 3 п. 5 Порядку № 295, яка передбачає, що інспекційні відвідування проводяться за рішенням керівника органу контролю про проведення інспекційних відвідувань з питань виявлення неоформлених трудових відносин, прийнятим за результатами аналізу інформації, отриманої із засобів масової інформації, інших джерел, доступ до яких не обмежений законодавством, та джерел, зазначених у підпунктах 1, 2, 4-7 цього пункту.

КАС ВС з цього приводу зазначив, що Конвенція Міжнародної організації праці №81 1947 «Про інспекцію праці у промисловості і торгівлі», визначає безумовне дискреційне повноваження інспектора самостійно приймати рішення щодо необхідності проведення інспектування того чи іншого роботодавця для того, щоб переконатися у тому, що правові норми суворо дотримуються.

Однак, такими повноваженнями інспектор наділений виключно в рамках здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, який здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань, за наявності підстав визначених законодавством. В свою чергу, пункт 5 Порядку № 295 визначає перелік підстав для здійснення державного контролю, який є вичерпним.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що службова записка посадових осіб органу контролю, яка слугувала підставою для призначення інспекційного відвідування ФОП, не є належною підставою для призначення інспекційного відвідування згідно з підп. 5 п. 5 Порядку № 295, оскільки ознаки порушення законодавства про працю виявлені органом контролю поза межами виконання ним контрольних повноважень. В силу положень п. 2 Порядку № 295 контрольні повноваження здійснюються інспекторами праці у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань, профілактичні відвідування у формі інформаційно - роз`яснювальної роботи не входять до даного переліку.

Крім того, пунктом 33 Порядку № 295 визначено, що інспектор праці самостійно приймає рішення про необхідність відвідування роботодавця з метою інформування його та працівників про найбільш ефективні способи дотримання законодавства про працю, моніторингу стану його дотримання, у тому числі щодо оформлення трудових відносин.

За змістом пункту 5 Порядку № 295 інспекційне відвідування або рішення інспектора праці про відвідування роботодавця, передбачене пунктом 33 цього Порядку, підлягає повідомній реєстрації Держпраці чи її територіальним органом до початку його проведення.

Поряд з цим, матеріали справи не містять та судами попередніх інстанцій не встановлено, що відповідачем проведено відвідування позивача з підстав визначених пунктом 33 Порядку № 295.

З огляду на вказане, колегія суддів вважає вірним висновок суду апеляційної інстанцій про те, що інспекційне відвідування позивача здійснено відповідачем за відсутності передбачених законом підстав, що свідчить про його незаконність та відсутності правових наслідків за результатами проведення такого.

Текст постанови: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96654758 https://precedent.ua/96654758

 ІІ. Спори, що виникають з податкових правовідносин

 2.1. Постанова КАС ВС від 27.04.2021 по справі № 440/4097/18: закон не встановлює винятків щодо пріоритетності задоволення вимог, які забезпечені податковою заставою над іншими видами застав, які зареєстровані у відповідних державних реєстрах раніше.

Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.

За приписами пункту 87.2 статті 87 ПК України джерелами погашення податкового боргу платника податків є будь-яке майно такого платника податків з урахуванням обмежень, визначених цим Кодексом, а також іншими законодавчими актами.

Відповідно до пункту 87.3 статті 87 ПК України не можуть бути використані як джерела погашення податкового боргу платника податків: 87.3.1. майно платника податків, надане ним у заставу іншим особам (на час дії такої застави), якщо така застава зареєстрована згідно із законом у відповідних державних реєстрах до моменту виникнення права податкової застави (підпункт 87.3 пункту 87 статті 87); майно, що не може бути предметом застави відповідно до Закону України «Про заставу» (підпункт 87.3.7 пункту 87.3 статті 87).

Проаналізувавши наведені вище положення законодавства суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що закон встановлює пріоритет іпотекодержателя та передбачає черговість реалізації зареєстрованих прав та вимог на нерухоме майно та, відповідно, черговість повернення заборгованості, в результаті невиконання позичальником своїх основних зобов`язань.

Текст постанови: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96654824 https://precedent.ua/96654824

 2.2. Постанова КАС ВС від 28.04.2021 по справі № 640/7644/19:  щодо процедури реєстрації податкових накладних.

В процедурі внесення інформації (відомостей щодо податкових накладних та розрахунків коригування) до ЄРПН є дві окремі стадії: 1) надання платником податку на додану вартість податкової накладної (розрахунку коригування); 2) прийняття/неприйняття податкової накладної (розрахунку коригування) та внесення відомостей щодо неї (нього) безпосередньо до ЄРПН. Перша із цих стадій залежить від платника податку на додану вартість і є результатом його дій, тоді як друга - це результат виконання роботи програмного забезпечення, що контролюється ДФС, та/або безпосередніх дій працівників ДФС, на який платник податку не має впливу.

У цьому контексті встановлена пунктом 120-1.1 статті 120-1 ПК України відповідальність платника податку на додану вартість за порушення граничного строку, передбаченого статтею 201 цього Кодексу для реєстрації податкової накладної та/або розрахунку коригування до такої податкової накладної в ЄРПН, у вигляді накладення штрафу може застосовуватися в разі якщо платник податку не надав (не надіслав) податкову накладну (розрахунок коригування) ДФС в строк, встановлений цією статтею.

Текст постанови: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96655011 https://precedent.ua/96655011

 2.3. Постанова КАС ВС від 28.04.2021 по справі № 520/3314/19: щодо доповідної записки, як підстави для призначення фактичної перевірки.

Доповідна записка не може слугувати підставою для призначення фактичної перевірки у відповідності до приписів п.п.80.2.2 та п.п.80.2.7 п.80.2 ст.80 ПК України, оскільки її наявність не свідчить про отримання в установленому законодавством порядку інформації про використання позивачем праці найманих осіб без належного оформлення трудових відносин. Вказана доповідна записка також не містить жодних ідентифікуючих ознак джерел, з яких було отримано відповідну інформацію, з огляду на що суди дійшли висновку, що фактично обставини, які сприяли видачі оскаржуваного наказу про проведення податкової перевірки ФОП ОСОБА_1 , ґрунтуються виключно лише на припущеннях. Доповідна записка, як підстава, яка підпадає під дію підпунктів 80.2.2 та 80.2.7 пункту 80.2 статті 80 ПК України, повинна містити інформацію про хоча і можливі, проте конкретні порушення позивачем законодавства, контроль за яким покладено на податкові органи.

Текст постанови: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96655162 https://precedent.ua/96655162

 ІІІ. Правильне застосування норм процесуального права

 3.1. Постанова ВС від 29.04.2021 по справі № 808/2206/18: щодо застосування заходів забезпечення позову.

Забезпечення адміністративного позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до вирішення адміністративної справи по суті визначених законом заходів з метою створення можливості реального виконання у майбутньому постанови суду, якщо її буде прийнято на користь позивача.

Підстави для вжиття заходів забезпечення позову, визначені ч. 2 ст. 150 КАС України, є оціночними, тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.

В ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування: або обставин, що свідчать про істотне ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю до ухвалення рішення у справі. А також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав, будуть значними.

Відтак, заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову, суд має встановити наявність саме таких ознак, які свідчать про протиправність оскаржуваного рішення поза обґрунтованим сумнівом, а не встановлювати правомірність/протиправність оскаржуваного рішення на цій стадії.

Згідно з Рекомендаціями № R (89) 8 про тимчасовий захист в адміністративних справах, прийнятими Комітетом Міністрів Ради Європи від 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акту може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами. І якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акту.

В даній справі, ВС вказав, що забезпечення позову шляхом зобов`язання управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області повернути громадянину Турецької Республіки посвідку на тимчасове проживання, є фактичним вирішенням спору по суті, що суперечить правовій природі інституту забезпечення позову та підтверджує демонстрацію позиції суду ще до винесення остаточного рішення у справі.

Текст постанови: https://precedent.ua/96654819 https://reyestr.court.gov.ua/Review/96654819

 IV. Спори, що виникають з питань публічної служби

 4.1.Постанова КАС ВС від 27.04.2021 по справі №640/18524/18: щодо переведення державного службовця.

Аналіз частин першої і другої статті 41 Закону №889-VIII у взаємозв`язку з частиною першою статті 32 КЗпП України дає підстави для висновку, що переведення державного службовця на іншу посаду, зокрема рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості, можливе виключно за згодою державного службовця на таке переведення. Відповідно, рішення про переведення державного службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності без обов`язкового проведення конкурсу керівник державної служби може прийняти лише за умови наявності згоди державного службовця.

Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку надання згоди державним службовцем на переведення, зокрема не визначено в письмовій чи усній формі повинна надаватися така згода. Разом з тим, з огляду на загальні правила застосування законодавства у сфері державної служби доцільно дійти висновку, що надання державним службовцем згоди на переведення з метою уникнення подальших суперечок з питань проходження державної служби повинно здійснювалося в письмовій формі. Тобто згода державного службовця повинна викладатися у відповідній письмовій заяві, зміст якої має беззаперечно свідчити про волевиявлення державного службовця щодо переведення на іншу посаду.

Варто також наголосити, що частину другу статті 41 Закону №889-VIII необхідно тлумачити у системному зв`язку із частиною п`ятою цієї статті, яка містить застереження, що переведення державного службовця не повинно бути прихованим покаранням. Тобто передбачене законодавцем обов`язкове надання згоди на переведення за своєю правовою природою є засобом правового захисту державних службовці від переведення як прихованого покарання.

Відтак, розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказів про переведення позивача на іншу посаду на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Закону №889-VIII та частини першої статті 32 КЗпП України, суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала заява - згода державного службовця на переведення; чи було волевиявлення державного службовця на переведення саме в момент видачі наказу про переведення; чи не заявляв державний службовець про відкликання (анулювання) попередньої згоди на переведення до моменту реалізації керівником держаної служби рішення про переведення державного службовця шляхом винесення відповідного наказу.

Текст постанови: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96654886 https://precedent.ua/96654886

 V.Спори, що виникають у сфері містобудівної діяльності

 5.1. Постанова КАС ВС від 29.04.2021 по справі № 808/782/18: вимога щодо заборони експлуатації виявленого органом ДАБІ України самочинно збудованого об`єкта, зокрема, якщо він має ознаки об`єкта підвищеної небезпеки, поширюється на всіх суб`єктів, які здійснюють експлуатацію такого об`єкта незалежно від того, чи мають вони причетність до його зведення.

Виходячи зі змісту статті 39 та 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» орган ДАБІ України уповноважений виносити припис щодо усунення виявлених під час перевірки порушень, у тому числі щодо заборони експлуатації самочинно збудованих об`єктів, щодо яких відсутні дозвільні документи на будівництво та документи, які засвідчують введення їх в експлуатацію. При цьому у разі виявлення, що об`єкт, який збудований за наявності відповідного права на будівництво (зареєстрованого повідомлення, декларації та за необхідності - дозволу на виконання будівельних робіт), однак не введений в експлуатацію у встановленому порядку (без наявності документа, який засвідчує введення в експлуатацію), експлуатується, орган ДАБІ може заборонити експлуатацію такого об`єкта на підставі окремого вмотивованого рішення, а не на підставі припису. Тобто необхідно розрізняти об`єкт, збудований на законних підставах, однак не введений в експлуатацію, та об`єкт самочинного будівництва, який збудований без наявності законних підстав.

На цій підставі Верховним Судом у справі № 826/17074/18 сформований правовий висновок, відповідно до якого вимога щодо заборони експлуатації виявленого органом ДАБІ України самочинно збудованого об`єкта, зокрема, якщо він має ознаки об`єкта підвищеної небезпеки, поширюється на всіх суб`єктів, які здійснюють експлуатацію такого об`єкта незалежно від того, чи мають вони причетність до його зведення. При цьому відповідальність за зведення самочинно збудованого об`єкта несе саме особа, яка здійснила таке будівництво, за замовчуванням - особа, яка є власником самочинно реконструйованого об`єкта або власником чи користувачем земельної ділянки, на якій проведено нове будівництво.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій мали перевірити яким суб`єктом здійснювалось спірне будівництво чи реконструкція, а також направлялись до відповідача документи щодо початку завершення будівництва (реконструкції).

Текст постанови: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96654987 https://precedent.ua/96654987

 5.2. Постанова КАС ВС від 28.04.2021 по справі №804/2423/16: будівельні роботи на певній земельній ділянці можуть виконуватися замовником об`єкту будівництва виключно за наявності документів, які підтверджують речове право цієї особи на земельну ділянку.

Задовольняючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій керувалися відсутністю у діючому законодавстві, яким регулюються спірні правовідносини, чітких норм котрими передбачено, що саме замовник, вказаний у декларації, повинен бути власником або орендарем земельної ділянки. Власники та орендарі мають право наділяти замовника повноваженнями щодо оформлення та подачі відповідних документів, у тому числі й декларації, в якій відображається дійсна інформація про власника майна та орендаря земельної ділянки.

ВС не погодився із таким застосуванням норм матеріального права та вказав наступне.

Пунктом 4 статті 26 Закон №3038-VI передбачено, що право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Механізм набуття права на виконання підготовчих та будівельних робіт встановлює Порядок виконання підготовчих та будівельних робіт, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 №466 (далі - Порядок №466).

За правилами пункту 4 Порядку №466 підготовчі роботи можуть виконуватися замовником після отримання документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договору суперфіцію та: подання повідомлення про початок виконання підготовчих робіт до органу державного архітектурно-будівельного контролю, крім винесення інженерних мереж та видалення зелених насаджень; реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю декларації про початок виконання підготовчих робіт у разі винесення інженерних мереж та видалення зелених насаджень.

Виконання підготовчих робіт, у тому числі з винесення інженерних мереж та видалення зелених насаджень, може здійснюватися на підставі зареєстрованої декларації про початок виконання будівельних робіт чи дозволу на виконання будівельних робіт (далі - дозвіл).

Пунктом 5 Порядку №466 передбачено, що будівельні роботи поміж іншого можуть виконуватися замовником після отримання документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договору суперфіцію.

Отже наведеними нормами законодавство чітко регламентовано, що будівельні роботи на певній земельній ділянці можуть виконуватися замовником об`єкту будівництва виключно за наявності документів, які підтверджують речове право цієї особи на земельну ділянку на якій плануються відповідні будівельні роботи, про що зазначається у повідомленні про початок виконання будівельних робіт до органу державного архітектурно-будівельного контролю.

Текст постанови: https://precedent.ua/96654934 https://reyestr.court.gov.ua/Review/96654934

1. VI. Справи щодо статусу народного депутата, депутат місцевої ради

 6.1.  Постанова КАС ВС від 29.04.2021 по справі №580/240/20: депутат місцевої ради законодавчо не наділений правом здійснювати представництво інтересів територіальної громади в судах саме відповідні ради, а не окремі депутати є тими представницькими органами місцевого самоврядування, які представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їхнього імені та в їхніх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, а отже, й наділені в силу закону на звернення до суду з метою захисту порушених прав територіальної громади.

 Правовий статус депутата місцевої ради як представника інтересів територіальної громади, виборців свого виборчого органу та рівноправного члена місцевої ради, а також гарантії депутатської діяльності визначені та встановлені Конституцією України, Законом №280-97/ВР та Законом №93-IV .

З аналізу положень указаних Законів випливає, що депутат місцевої ради має право реалізувати свої права щодо внесення пропозицій для розгляду їх радою та її органами, пропозицій і зауважень до порядку денного засідань ради та її органів, порядку розгляду обговорюваних питань та їх суті, на розгляд ради та її органів пропозицій з питань, пов`язаних з його депутатською діяльністю.

Саме у такий спосіб депутат місцевої ради реалізує своє право на участь у діяльності ради та у прийнятті радою відповідних рішень.

Водночас депутат місцевої ради законодавчо не наділений правом здійснювати представництво інтересів територіальної громади в судах. Нормами чинного законодавства для депутата встановлений особливий спосіб впливу як на прийняття рішень органом місцевого самоврядування, так і на життя мешканців відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Саме відповідні ради, а не окремі депутати, згідно із статтею 10 Закону №280/97-ВР, є тими представницькими органами місцевого самоврядування, які представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їхнього імені та в їхніх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, Законом №280/97-ВР та іншими законами, а отже, й наділені в силу закону на звернення до суду з метою захисту порушених прав територіальної громади.

Право захищати інтереси територіальної громади (або її окремих представників) у суді може бути реалізоване шляхом представництва. Водночас депутат місцевої ради не уповноважений представляти в судах інтереси такої ради або інтереси утворених нею комісій, або інтереси виборців інакше, ніж поза відносинами представництва.

Отже, депутат ради законодавчо не наділений правом здійснювати представництво інтересів територіальної громади в судах. Водночас Конституцією України, Законом №280-97/ВР, Законом №93-IV та КАС України не встановлено обмежень для депутатів місцевих рад на звернення до суду за захистом їхніх індивідуальних прав, у тому числі тих, які випливають зі статусу депутата місцевої ради.

Повний текст: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96655170 https://precedent.ua/96655170