Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
І. СПРАВИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ІЗ СПОРІВ У СФЕРІ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Постанова КАС ВС від 10.06.2021 у справі № 240/4964/18: щодо затвердження проекту землеустрою.
Єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України, а також відсутність обов`язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.
Жодних інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 ЗК України норми статті 118 ЗК України не містять. При цьому, перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватись саме на етапі погодження такого проекту /аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 24.01.2020 у справі №316/979/18, від 27.01.2021 у справі №560/1334/19, від 01.02.2021 у справі №560/1282/19/.
За результатами розгляду будь-яких основних питань, в тому числі про надання дозволу або про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, у межах повноважень територіального органу Держгеокадастру цей орган має видавати відповідний наказ і такі рішення не можуть оформлятися листами у відповідь на клопотання заявника, адже листи складаються лише у разі надання відповіді на звернення громадян.
У межах заявленого адміністративного спору позивач звернувся до відповідача із заявою, за наслідками розгляду якої суб`єкт владних повноважень повинен був прийняти відповідне управлінське рішення, в той час як останній протиправно направив відповідь на неї у формі листа.
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що відсутність належним чином оформленого рішення ГУ Держгеокадастру з питань затвердження поданого позивачем проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства чи відмови у такому затвердженні у формі наказу, свідчить, що відповідач, як уповноважений орган, у даному випадку не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом /аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 29.04.2020 у справі №824/138/18-а, від 28.05.2020 у справі №813/1949/16, від 14.08.2020 у справі №815/6699/17/.
Текст постанови: https://reyestr.court.gov.ua/Review/97565244 https://precedent.ua/97565244
Постанова КАС ВС від 10.06.2021 у справі №757/12159/17-а: висновок про неможливість відведення земельної ділянки не є самостійною підставою для відмови особі у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, а носить лише рекомендаційний характер.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у інших законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Тобто, звертаючись до суду з позовом про скасування акту суб`єкта владних повноважень, позивач має обґрунтувати, яким чином даний акт порушує його права та охоронювані законом інтереси. Захисту у порядку адміністративного судочинства підлягають порушені права особи у публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізовує владні управлінські функції стосовно заявника.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові /аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №826/4406/16/.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач звернулась до відділу містобудування та архітектури Ірпінської міськради з заявою про надання висновку щодо можливості відведення їй земельної ділянки із земель загального користування, суміжної з двома земельними ділянками, що вже належали їй на праві власності, з метою реалізації свого права на отримання такої земельної ділянки у власність у майбутньому. У відповідь на вказану заяву позивач отримала висновок відділу містобудування та архітектури Ірпінської міськради про неможливість відведення цієї земельної ділянки, дії щодо надання якого оскаржила до суду, оскільки вважає їх такими, що порушують її права, свободи та інтереси.
Частиною 7 статті 118 ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, якими є: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою та техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Натомість, висновок виконавчого органу сільських, селищних, міських рад щодо надання земельних ділянок у власність чи користування у встановленому законом порядку носить лише рекомендаційний характер, а його наявність не є самостійною підставою для відмови у наданні заявнику дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення певної земельної ділянки відповідною радою.
Крім того, в межах спірних правовідносин, висновок відділу містобудування та архітектури Ірпінської міськради про неможливість відведення запитуваної позивачем земельної ділянки, викладений листом №598 від 31.10.2016, не став підставою для відмови у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення такої земельної ділянки у власність.
Відтак, на момент звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом в останньої не було підстав стверджувати про порушення її прав, свобод чи інтересів оспорюваними діями відповідача щодо прийняття висновку про неможливість відведення земельної ділянки, у зв`язку з чим суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог.
Текст постанови: https://precedent.ua/97565259 https://reyestr.court.gov.ua/Review/97565259
Постанова КАС ВС від 10.06.2021 у справі № 823/902/17: рішення органу місцевого самоврядування з приводу затвердження нормативно-грошової оцінки земель відноситься до регуляторних актів. Відтак, таке рішення не може бути прийнятим органом місцевого самоврядування у випадку за наявності хоча б однієї із обставин: відсутній аналіз регуляторного впливу; регуляторний акт не був оприлюднений.
Юридична наука визначає, що нормативно-правові акти - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) правові норми. Нормативно-правові акти містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин, розраховані на тривале застосування. Вони встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях і, як правило, розраховані на довгострокове та багаторазове їх застосування.
Отже, до нормативно-правових актів відносяться прийняті уповноваженими органами акти, які встановлюють, змінюють норми права, носять загальний чи локальний характер, розраховані на невизначене коло осіб та застосовується неодноразово.
Ненормативним (індивідуальним) правовим актам притаманні такі ознаки: а) спрямовуються на врегулювання конкретних (одиничних) актів соціальної поведінки; б) поширюються лише на персонально визначених суб`єктів; в) містять індивідуальні приписи (веління, дозволи), розраховані на врегулювання лише окремої, конкретної життєвої ситуації, тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією; г) не передбачають повторного застосування одних і тих самих юридичних засобів; д) не мають зворотної дії в часі.
У справі, що розглядається, оскаржено прийняте відповідачем рішення від 08 липня 2016 року №6-8/VII «Про затвердження матеріалів технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок».
Як убачається зі змісту вказаного рішення, ним затверджено технічну документацію з нормативної грошової оцінки земельних ділянок, у рішенні зазначено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки може бути використана для визначення розміру земельного податку, держаного мита, встановлення орендної плати за володіння та користування земельною ділянкою у визначеному законом порядку. Дане рішення прийняте регуляторним органом - органом місцевого самоврядування, та стосується невизначеного кола осіб (оскільки затверджує нормативну грошову оцінку земельних ділянок, орендарі/користувачі яких можуть змінитися), вказане рішення може бути застосовано неодноразово (у разі зміни користувача).
З огляду на наведене, Суд вважає, що рішення від 08 липня 2016 року №6-8/VII «Про затвердження матеріалів технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок» є нормативно-правовим регуляторним актом, оскільки прийняте уповноваженим органом суб`єкта владних повноважень, змінює норми права, поширюється на невизначене коло осіб (платників податку з плати за землю, коло яких не є конкретно визначеним) та спрямована на правове регулювання адміністративних відносин між регуляторним органом та іншими суб`єктами господарювання, також оскаржене рішення розраховано на довгострокове та неодноразове застосування.
Відповідно до статті 59 Закону № 280/97-ВР визначено, що рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк введення цих рішень у дію, а також відповідно до Закону № 1160-IV ці рішення є регуляторними актами, приймаються з урахуванням вимог цього ж закону.
Відповідно до вимог статті 36 Закону № 1160-IV регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом чи посадовою особою місцевого самоврядування, якщо наявна хоча б одна з таких обставин: відсутній аналіз регуляторного впливу; проект регуляторного акта не був оприлюднений.
У разі виявлення будь-якої з цих обставин орган чи посадова особа місцевого самоврядування має право вжити передбачених законодавством заходів для припинення виявлених порушень, у тому числі відповідно до закону скасувати або зупинити дію регуляторного акта, прийнятого з порушеннями.
Текст постанови:
https://reyestr.court.gov.ua/Review/97565286 https://precedent.ua/97565286
ІІ. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА ПІД ЧАС ВИРІШЕННЯ СПОРІВ
Стягнення витрат на правничу допомогу
Постанова КАС ВС від 09.06.2021 у справі № 560/5358/20: журнал реєстрації прибуткових і видаткових касових документів не згадується як документ, який може підтверджувати чи, навпаки, спростовувати факт оплати вартості правничої допомоги адвоката.
У постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 280/1765/19 17 Верховний Суд (у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду), залишаючи без змін оскаржені судові рішення, зазначив, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Таку саму думку Верховний Суд висловив у постанові від 11 червня 2020 року у справі № 821/277/17 (хоча з огляду на неповноту дослідження доказів у цій частині направив її на новий розгляд до суду апеляційної інстанції) та в постанові від 09 червня 2020 року у справі № 466/9758/16-ц (у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду).
У постанові від 11 червня 2019 року у справі № 826/841/17 Верховний Суд (у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду) лише констатував, що в обсязі наданих доказів (договір, акт виконаних робіт)суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо стягнення витрат на правничу допомогу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
У постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц 17 Верховний Суд (у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду) свою правову позицію стосовно підтвердження витрат на правничу допомогу висловив на прикладі конкретних обставин тієї справи, зосередившись на копії квитанції до прибуткового касового ордера. Зокрема цей суд висловив застереження з приводу належності такого доказу на підтвердження оплати правової допомоги, щодо стягнення понесених витрат на яку заявлено вимоги, зважаючи на те, що вказана в цій квитанції дата передує укладенню договору.
Підсумовуючи наведені у вказаних судових рішеннях підходи, позиції суду касаційної інстанції щодо розподілу витрат на правничу допомогу адвоката передусім зазначимо, що це питання, хоча і не є предметом спору, для вирішення кого заявлено позов, але усе ж пов`язане з ним і вимагає вирішення нарівні з вирішенням спору по суті позовних вимог.
Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката також потребують належного документального підтвердження, на чому неодноразово наголошував Верховний Суд у зазначених судових рішеннях. Визначений у них орієнтир, яким мають керуватися суди нижчих інстанцій при вирішенні питання щодо розподілу витрат на правничу допомогу адвоката, головним чином вимагає повного і всебічного дослідження доказів, якими підтверджується надання правничої допомоги, особливо її вартість і оплата. Зважаючи на те, що понесені витрати відшкодовуватиме інша сторона, дослідження цих доказів вимагає ретельного підходу, адже їх стягнення, з одного боку, є компенсацією (певною мірою вимушених) фінансових затрат сторони, на користь якої ухвалено судове рішення, але водночас ця компенсація не може бути надмірною. Тож окрім того, що витрати на правничу допомогу мають бути документально доведеними, вони мають відповідати також критерію співмірності у розумінні частини п`ятої статті 134 КАС.
Зауважимо, що у вимірі наведеної правозастосовної практики Верховного Суду журнал реєстрації прибуткових і видаткових касових документів не згадується як документ, який може підтверджувати чи, навпаки, спростовувати факт оплати вартості правничої допомоги адвоката. Понад те, очікувати, що позивач як клієнт (адвоката) може мати доступ до таких документів чи вимагати їх надання видається безпідставним. Окрім того, що облік касових документів зовсім не стосується предмету договірного регулювання його відносин з адвокатом, організація роботи адвоката з фінансовими документами на кшталт журналу їх реєстрації, а також обліку коштів, отриманих за надані послуги, стосується суто його професійної діяльності і є відповідальністю адвоката.
Текст постанови: https://reyestr.court.gov.ua/Review/97565281
Застосування заходів забезпечення позову
Постанова КАС ВС від 10.06.2021 у справі № 380/5217/20: електронні торги, які проводять в межах виконання судового рішення є такими, що проводять уповноваженою державою особою і саме від імені держави, тому забезпечення позову шляхом зупинення проведення таких торгів суперечитиме імперативним приписам ч.6 ст.151 КАС України.
Заява про вжиття заходів забезпечення позову мотивована тим, що вчинення дій з реалізації арештованого майна, зокрема проведення торгів, та як результат, відчуження вищевказаного нерухомого майна фактично унеможливлять виконання рішення суду за результатами розгляду адміністративного позову у разі його задоволення.
Верховний Суд переглядаючи справу в касаційному порядку вказав, що у вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Заходи до забезпечення позову повинні бути співмірними з заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Отже, достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
При цьому Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що сама лише незгода позивача із діями суб`єкта владних повноважень та звернення до суду з позовом про визнання їх протиправними і зобов`язання вчинити певні дії ще не є достатньою підставою для застосування судом заходів забезпечення позову.
На переконання колегії суддів, зі змісту наведених норм вбачається, що електронні торги, що проводяться в межах виконання судового рішення, є такими, що проводяться уповноваженою державою особою і саме від імені держави. Отже, на вимоги, заявлені у заяві про вжиття заходів забезпечення позову, розповсюджуються імперативні приписи процесуального закону, а саме норми ч. 6 ст. 151 КАС України щодо неможливості зупинення судом процедури проведення електронних торгів.
Текст постанови:
https://precedent.ua/97565376 https://reyestr.court.gov.ua/Review/97565376
ІІІ. СПРАВИ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ІЗ СПОРІВ У СФЕРІ ПОДАТКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН
Постанова КАС ВС від 10.06.2021 у справі №822/1886/18: щодо зупинення реєстрації податкових накладних.
Рішення Комісії повинні містити чіткі підстави для відмови в реєстрації податкових накладних, у даному випадку, або надання платником податку копій документів, які складені з порушенням законодавства та не є достатніми для прийняття комісією ДФС рішень про реєстрацію податкових накладних/розрахунків коригування, або надання платником податку копій документів, які не є достатніми для прийняття комісією ДФС рішень про реєстрацію податкових накладних/розрахунків коригування.
Суди приймаючи рішення, виходили з того, що оскаржуване рішення не містить чіткого визначення підстав для прийняття Комісією рішення про відмову в реєстрації податкової накладної. Натомість платником податків надано всі необхідні документи, які засвідчують факт здійснення господарських операцій за податковою накладною, у реєстрації якої відмовлено.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, податковим органом у рішенні не наведено жодної конкретної інформації щодо причин, підстав та обґрунтувань прийняття такого рішення.
Загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення податковим органом конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
Верховний Суд зазначає, що можливість надання платником податків вичерпного переліку документів на підтвердження правомірності формування та подання податкової накладної прямо залежить від чіткого визначення фіскальним органом конкретного виду критерію оцінки ступеня ризиків.
Невиконання податковим органом законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії призводить до його протиправності.
Суд також звертає увагу на те, що у випадку неконкретизації переліку документів у квитанції про зупинення реєстрації податкової накладної платник податків перебуває у стані правової невизначеності, що позбавляє його можливості надати контролюючому органу необхідний в розумінні суб`єкта владних повноважень пакет документів, а для контролюючого органу, відповідно, створюються передумови для можливого прояву негативної дискреції - прийняття рішення про відмову у реєстрації податкової накладної.
Зупинення реєстрації податкової накладної не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, а також прийняття негативного для платника податків рішення без зазначення конкретних мотивів дає підстави для висновку про необхідність відновлення порушеного права позивача шляхом скасування рішення про відмову в реєстрації податкових накладних, що і було зроблено судами попередніх інстанцій.
Текст постанови: https://reyestr.court.gov.ua/Review/97565336
ІНШІ СПОРИ
Постанова КАС ВС від 10.06.2021 у справі № 360/2007/20: щодо правової природи індивідуально-правових актів
За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.
У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, у якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.
Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов’язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб’єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб’єктивні права та/чи обов’язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов’язковість) вичерпується одноразової реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній), а також фізично-діяльнісній (конклюдетній) формах.
Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія індивідуального акта закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин /аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 9901/415/18, від 09 квітня 2019 року у справі № 9901/611/18, від 21 серпня 2019 року у справі № 9901/283/19, від 12 травня 2021 року у справа № 9901/286/19 та інших/.
Згідно з пунктом 4 Положення про Державну судову адміністрацію України, яке затверджено рішенням Ради суддів України 22 жовтня 2010 року № 12 ДСА України відповідно до покладених на неї завдань здійснює в межах повноважень, визначених законом та цим Положенням, організаційне забезпечення роботи працівників апарату судів та ДСА України; утворює, ліквідує, реорганізовує підприємства, установи, організації, що належать до сфери управління ДСА України, затверджує їх статути (положення), здійснює контроль за їх дотриманням; виконує інші функції.
Виходячи з наведеного оскаржуваний наказ є актом індивідуальної дії, оскільки: не містить загальнообов`язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи щодо виведення ОСОБА_2 , керівника апарату Апеляційного суду Луганської області - голову комісії зі складу та голови ліквідаційної комісії та введення до складу ліквідаційної комісії та визначення головою цієї комісії ОСОБА_3, секретаря судового засідання Луганського апеляційного суду; не регулюють певний вид суспільних відносин; адресовані виключно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відповідно.
В даному випадку між позивачем та ДСА України відсутні будь-які правовідносини у зв`язку з виданням наказу № 10 від 15 січня 2020 року про внесення змін до наказу ДСА України від 20 вересня 2018 року № 474, адже зазначений наказ порушує права ОСОБА_2 та ОСОБА_3.
З огляду на викладене, право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.
Оскільки позивач не є учасником (суб`єктом) правовідносин щодо виведення ОСОБА_2 зі складу та голови ліквідаційної комісії та введення до складу ліквідаційної комісії та визначення головою цієї комісії ОСОБА_3 , то відповідний наказ не породжує для позивача права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.
Текст постанови: https://reyestr.court.gov.ua/Review/97565386
_03_03.png)
