Узагальнення правових висновків Верховного Суду станом на 09.07.2021

І. Спори, що виникають з податкових правовідносин

1.1. Щодо питання доведеності обставин, що підтверджують або спростовують реальність здійснення позивачем господарських операцій і обґрунтованість формування показників податкової звітності на підставі даних бухгалтерського обліку.

Формування грошових вимірників у бухгалтерському обліку, як джерелі фінансового та податкового обліків, має здійснюватися платником податку на підставі оформлених у встановленому порядку документів, які підтверджують сутність проведених господарських операцій та їх фінансові результати, які вплинули або можуть вплинути на зміни у структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства.

В іншому разі не можна вважати, що платник податків виконав податковий обов`язок належним чином.

Правила оформлення первинних документів, згідно з якими такі документи мають бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення (частина перша статті 9 Закону№ 996-XIV), та містити відомості: про назву документа (форму); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис (інші дані, що можуть ідентифікувати особу) (частина друга статті 9 Закону № 996-XIV), направлені саме на забезпечення відображення платником податку у бухгалтерському обліку фактичної господарської діяльності.

Аналіз наведених норм чинного законодавства дає Колегії суддів підстави для висновку, що формування грошових вимірників у бухгалтерському обліку, як джерелі фінансового та податкового обліків, має здійснюватися платником податку на підставі оформлених у встановленому порядку документів, які підтверджують сутність проведених господарських операцій та їх фінансові результати, які вплинули або можуть вплинути на зміни у структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства.

В іншому разі не можна вважати, що платник податків виконав податковий обов`язок належним чином.

Обов`язку платника податку вести фінансову звітність з дотриманням вимог законодавства кореспондує право контролюючого органу в межах покладених на нього функцій запитувати та вивчати під час проведення перевірок первинні документи, що використовуються в бухгалтерському обліку, регістри, фінансову, статистичну та іншу звітність, пов`язану з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів (підпункт 20.1.6. пункту 20.1 статті 20 ПК України).

При цьому за загальним правилом платник податків після початку перевірки має надати контролюючому органу у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки (пункт 85.2 статті 85 ПК України).

Таким чином, як в ході здійснюваних контролюючим органом перевірок, так і в суді у спорах щодо достовірності первинних документів, на підставі яких проводився облік господарської діяльності, платник податків має демонструвати доброчесну поведінку у дотриманні вимог податкового законодавства.

Якщо контролюючий орган обґрунтовує правомірність прийнятого рішення відсутністю документального підтвердження облікованих господарських операцій, обов`язок довести протилежне, згідно з частиною першою статті 77 КАС України, покладається на платника податків.

Оскільки платник податків формував показники ПДВ за договорами купівлі-продажу транспортних засобів за першою подією – передачею транспортних засобів продавцем, то обставини, пов`язані з передачею позивачу від продавця разом з транспортними засобами необхідної документації, що стосується такого товару та підлягала переданню разом із товаром, мала бути оцінена судами, оскільки такі вимоги контролюючого органу відповідали умовам укладених сторонами договорів купівлі-продажу транспортних засобів (підпункти 2.1 пунктів 2 договорів), а також загальним правилами цивільного законодавства щодо визначення моменту виконання продавцем обов`язку передати товар покупцеві (стаття 662, 664 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) і мали правове значення для визначення підстав для формування позивачем податкового кредиту у порядку, встановленому статтею 198 ПК України.

Постанова КАС ВС від 07.07.2021 у справі № 815/3618/16 за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98187425 https://precedent.ua/98187425

1.2. Визначальною ознакою для віднесення товару до товарної позиції 2207 згідно з УКТ ЗЕД є визначення у складі речовини вмісту спирту в його відсотковому відношенні - концентрація спирту 80 об.% або більше.

 Вирішуючи спір суди першої та апеляційної інстанції погодились із позицією позивача у справі вказавши, що «етанол як складник бензину», виробництво і реалізацію якого здійснював позивач, відноситься до товарної позиції 3824 (код 3824 90 97 90), що, фактично, стало єдиною підставою для задоволення позову.

Однак, КАС ВС зазначив, що такий висновок суду не відповідає правильному застосуванню підпункту ''b'' пункту 2, підпункту ''а'' пункту 3 Основних правил інтерпретації та наказу ДФС від 9 червня 2015 року №401.

Товарна позиція 3824 має назву «Готовi сполучнi сумiшi, які використовують у виробництвi ливарних форм або ливарних стрижнiв; хiмiчна продукція та препарати хiмiчної або сумiжних з нею галузей промисловості (включаючи препарати, що складаються із сумішей природних продуктів), в інших товарних позиціях не зазначені» і включає товарні категорії (підкатегорії), зокрема, 3824 90 97- інші: 3824 90 97 10 - паливо моторне альтернативне, в іншому місці не зазначене; 3824 90 97 90 - iншi.

Відповідно до Пояснень до УКТ ЗЕД до товарної позиції 3824 включаються такі товари, які не класифіковано в будь-якій іншій товарній позиції УКТЗЕД: (a) штучно вирощені кристали (крім оптичних елементів) оксиду магнію або галогенідів лужних або лужно-земель-них металів із масою кожного кристала не менш як 2,5 г; (b) сивушне масло; масло кісткового дьогтю; (c) суміші для видалення чорнильних плям, подані в упаковках для роздрібної торгівлі; (d) суміші для виправлення друкованих текстів, інші корректурні рідини і корректурні стрічки (крім зазначених у товарній позиції 9612), розфасовані в упаковки для роздрібної торгівлі; та (e) керамічні піроелементи, плавкі (наприклад, пірометричні конуси Зегера).

Тобто, товар може бути віднесено до товарної позиції 3824 у випадку, якщо такий товар не класифіковано в будь-якій іншій товарній позиції УКТЗЕД. Опис товару, класифікації якого за УКТ ЗЕД стосується спір, в позиції 3824 обмежений тільки назвою «готові суміші» або «хімічна продукція», тоді як позиція 2207 описує його детальніше, а саме як ''спирт етиловий, неденатурований, з концентрацією спирту 80 об.% або більше'', тобто, розкриває його характеристики як суміші з такою концентрацією спирту етилового.

Враховуючи зазначене, етанол як складник бензину, виробництво і реалізацію якого здійснив позивач у цій справі, відповідає коду 2207 згідно з УКТ ЗЕД, на операції з ним поширюються вимоги, встановлені Законом №481/95-ВР, а відтак застосування до позивача фінансових санкцій за порушення статей 2, 14 цього Закону не можна вважати неправомірним.

 Постанова КАС ВС від 05.07.2021 у справі №320/3824/20 за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98187449 https://precedent.ua/98187449

1.3. Зарахування сум від`ємного значення з ПДВ на сплату грошових зобов`язань або погашення податкового боргу з податку на прибуток підприємств пов`язано не зі статусом податку (загальнодержавний або місцевий), а з зарахуванням такого податку в повному обсязі до державного бюджету, в той час, як податок на прибуток приватних підприємств, який сплачується підприємствами не державної форми власності, зараховується пропорційно до державного та відповідного місцевого бюджету.

 Кодексом чітко визначено, що від`ємне значення податку на додану вартість, розраховане платником за результатами звітного (податкового) періоду, за заявою платника може бути задеклароване, в частині, що не перевищує суму, обчислену відповідно до пункту 200-1.3 статті 200-1 цього Кодексу на момент отримання контролюючим органом податкової декларації, до бюджетного відшкодування:

- на поточний рахунок платника податку;

- у рахунок сплати грошових зобов`язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до державного бюджету.

Правовий аналіз зазначених норм матеріального права надає Суду можливість дійти висновку про те, що суми бюджетного відшкодування з ПДВ (на підставі відповідної заяви платника) включено до переліку джерел сплати грошових зобов`язань або погашення податкового боргу платника податків до Державного бюджету України.

Однак, нормами Податкового кодексу України передбачено право на зарахування сум від`ємного значення з ПДВ лише на сплату грошових зобов`язань або погашення податкового боргу з платежів, які повністю сплачуються до державного бюджету, оскільки приписи пункту 200.13 статті 200 Податкового кодексу України містять чітку вимогу для зарахування сум від`ємного значення з ПДВ на сплату грошових зобов`язань або погашення податкового боргу з платежів - сплата цих платежів до державного бюджету.

Водночас, слід звернути увагу на те, що така вимога не містить уточнень, роз`яснень, доповнень, які б стосувались можливості застосування процедури зарахування сум від`ємного значення з ПДВ на сплату грошових зобов`язань або погашення податкового боргу з платежів, які сплачуються пропорційно до державного та місцевих бюджетів. Також зазначена норма є чіткою, що унеможливлює її подвійне тлумачення.

Виняток становить зарахування сум від`ємного значення з ПДВ на сплату грошових зобов`язань або погашення податкового боргу податку на прибуток підприємств становить таке зарахування за заявами державних підприємств, що пов`язано з тим, що податок на прибуток, який сплачується державними підприємствами, в повному обсязі зараховується до державного бюджету, що узгоджується з приписами пункту 200.13 статті 200 Податкового кодексу України.

Таким чином, зарахування податку на прибуток підприємств, який сплачується підприємствами недержавної форми власності, здійснюється пропорційно до державного та місцевого бюджетів, що не відповідає вимогам (сплата платежу до державного бюджету у чистому вигляді), за наявності яких податковий орган (за відповідною заявою платника податку підприємства не державної форми власності) може здійснити зарахування сум від`ємного значення з ПДВ на сплату грошових зобов`язань або погашення податкового боргу з податку на прибуток підприємств.

Доводи скаржника про те, що податок на прибуток підприємств є загальнодержавним податком, що надає позивачу можливість на зарахування сум від`ємного значення з ПДВ на сплату грошових зобов`язань або погашення податкового боргу з податку на прибуток підприємств, Верховний Суд відхиляє, оскільки зарахування сум від`ємного значення з ПДВ на сплату грошових зобов`язань або погашення податкового боргу з податку на прибуток підприємств пов`язано не зі статусом податку (загальнодержавний або місцевий), а з зарахуванням такого податку в повному обсязі до державного бюджету, в той час, як податок на прибуток приватних підприємств, який сплачується підприємствами не державної форми власності, зараховується пропорційно до державного та відповідного місцевого бюджету.

З огляду на положення пункту 9.3 статті 9 Податкового кодексу України, яким встановлено, що зарахування загальнодержавних податків та зборів до державного і місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України, Суд вважає безпідставними висновки суду першої інстанції про те, що норми Податкового кодексу України, які регулюють спірні правовідносини є спеціальними, тому відповідач не може посилатись на норми Бюджетного Кодексу України, як на підставу відсутності права позивача на врахування суми від`ємного значення з ПДВ в рахунок інших платежів.

 Постанова КАС ВС від 08.07.2021 у справі №814/1915/17 за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98187663 https://precedent.ua/98187663

ІІ. Спори, що виникають у сфері забезпечення функціонування органів юстиції

2.1. Рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців про притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності набуває дії та має вплив на права та обов`язки останнього лише після введення його в дію наказом Міністерства юстиції України.

Прийняттю рішення про накладення на приватного виконавця дисциплінарного стягнення передує проведення заходів контролю у вигляді, зокрема позапланової перевірки, за результатами якої Міністерство юстиції України вносить вмотивоване подання до Дисциплінарної комісії про притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності з урахуванням довідки та пояснень приватного виконавця.

Системний аналіз статей 38, 40, 41 Закону № 1403-VIII дає підстави для висновку, що приватний виконавець може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку, яким вважається невиконання або неналежне виконання своїх обов`язків.

 Накладення дисциплінарного стягнення на приватного виконавця здійснюється Дисциплінарною комісією, яка, в свою чергу, при визначенні виду дисциплінарного стягнення враховує обставини вчинення проступку, ступінь вини приватного виконавця, тяжкість вчиненого ним дисциплінарного проступку, наявність наслідків, розмір заподіяної шкоди, а також факти застосування до приватного виконавця дисциплінарних стягнень протягом останнього року.

 З аналізу частини сьомої статті 34 Закону N 1403-VIII вбачається, що для прийняття рішення про притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності, підставою для якого є наявність у діях приватного виконавця складу дисциплінарного проступку, Дисциплінарна комісія приватних виконавців має ретельно дослідити всі обставини справи, тобто встановити факт порушення останнім законодавства, що в свою чергу і є мотивом для прийняття рішення про зупинення діяльності приватного виконавця.

Відповідно до частини п`ятої статті 40 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» у разі якщо Дисциплінарною комісією прийнято рішення про задоволення подання та застосування до приватного виконавця дисциплінарного стягнення, під час визначення виду дисциплінарного стягнення враховуються обставини вчинення проступку, ступінь вини приватного виконавця, тяжкість вчиненого ним дисциплінарного проступку, наявність наслідків, розмір заподіяної шкоди, а також факти застосування до приватного виконавця дисциплінарних стягнень протягом останнього року.

Згідно з частиною другою статті 41 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» рішення Дисциплінарної комісії про задоволення відповідного подання Міністерства юстиції України чи Ради приватних виконавців України та застосування до приватного виконавця дисциплінарного стягнення вводиться в дію наказом Міністерства юстиції України.

Наведене свідчить, що рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців про притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності набуває дії та має вплив на права та обов`язки останнього лише після введення його в дію наказом Міністерства юстиції України.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Між тим, у контексті обставин цієї справи, Верховний Суд констатує, що позивач, оскаржуючи рішення Дисциплінарної комісії приватних виконавців, оформлене протоколом № 37 засідання Дисциплінарної комісії приватних виконавців від 17 серпня 2020 року, яке не вводилось в дію наказом Міністерства юстиції України, обрав неналежний спосіб захисту своїх прав, адже оскаржуваним рішенням, без введення його в дію відповідним наказом Міністерства юстиції України, права позивача ніяким чином не порушуються.

Постанова КАС ВС від 07.07.2021 у справі №160/10658/20 за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98187526 https://precedent.ua/98187526

ІІІ. Справи, що виникають із спорів у сфері містобудівної діяльності

 3.1. Щодо демонтажу тимчасової споруди.

Проведенню демонтажу тимчасової споруди передує відповідна процедура, яка включає проведення обстеження території розміщення тимчасової споруди та складання акта обстеження із зазначенням виявлених порушень, винесення припису з вимогою демонтажу самочинно встановленої тимчасової споруди у письмовій формі, в якому встановлюється семиденний термін для усунення виявлених порушень. При цьому, підставами для винесення припису про здійснення демонтажу тимчасової споруди є її самовільне розміщення, тобто розміщення за відсутності проєктно-дозвільної документації, а саме: її відсутності, анулювання дії або закінчення строку дії паспорту прив`язки. Відповідний припис має бути вручений власнику тимчасової споруди у встановленому порядку / аналогічна правова позиція наведене у постановах Верховного Суду від 28 травня 2019 року у справі № 826/9030/17, від 10 липня 2019 року у справі № 826/6063/18, від 26 травня 2020 року у справі № 826/13792/16 та від 5 жовтня 2020 року у справі № 755/12736/17, від 11 листопада 2020 року у справі № 826/17074/18/.

Постанова КАС ВС від 08.07.2021 у справі № 160/674/19 за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98187544 https://precedent.ua/98187544

IV. Спори, що виникають у сфері земельних правовідносин

4.1. Акт обстеження земельної ділянки не є рішенням суб’єкта владних повноважень та не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов’язків для осіб. Тому, у випадку звернення до суду із позовом, предметом якого є перевірка правомірності такого акта, суд поставляє ухвалу про закриття провадження у справі, а не ухвалює рішення про відмову у задоволенні позову.

Акт обстеження земельної ділянки - це документ, в якому викладена інформація, що відображає ситуацію, що склалась під час використання фізичними та юридичними особами земельних ділянок із зазначенням в них, у разі наявності, порушень вимог чинного законодавства.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що акт обстеження земельної ділянки не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 19 КАС України, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялася, тому його висновки не можуть бути предметом спору; такий акт є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог законодавства суб`єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта (в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки) може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта, або у випадку можливого використання такого акта, як доказу вчинення правопорушення при розгляді відповідного спору.

Відтак, Департаменту щодо здійснення заходу самоврядного контролю за використанням земель проведено обстеження орендованої позивачем земельної ділянки не порушують прав позивача та не зумовлюють виникнення для нього будь - яких негативних наслідків.

З огляду на вищезазначене, правильним є висновок суду першої інстанції про те, що обов`язковою ознакою дій суб`єкта владних повноважень, які можуть бути оскаржені до суду, є те, що вони безпосередньо породжують певні правові наслідки для суб`єктів відповідних правовідносин і мають обов`язковий характер. Дії по складанню акта обстеження земельної ділянки та висновки, викладені в акті, не породжують обов`язкових юридичних наслідків та є висновками тільки контролюючого органу, зазначення яких в акті обстеження не суперечить чинному законодавству. Така інформація акта може бути підтверджена або спростована судом у разі спору про законність рішень, дій, в основу яких покладені згадувані висновки акта.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

У постанові від 13 березня 2019 року у справі № 820/3713/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» щодо позовних вимог слід тлумачити як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Таким чином, зазначені вище вимоги у справі №520/5778/2020 не можуть бути вирішені судом будь-якої юрисдикції.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність порушення прав позивача у правовідносинах з відповідачем, проте висновок суду про відмову у задоволенні позову на цій підставі є помилковим, оскільки те, що акт обстеження земельної ділянки не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 19 КАС України, а дії по складанню цього акта не породжують обов`язкових юридичних наслідків, є підставою для закриття провадження у справі, а не підставою для відмови у позові.

Постанова КАС ВС від 08.07.2021 у справі № 520/5778/2020 за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98187546 https://precedent.ua/98187546

V. Спори, що виникають з відносин публічної служби

5.1. Припинення державної служби у зв`язку з порушенням Присяги та дисциплінарна відповідальність можуть бути наслідком існування схожих фактичних підстав у разі вчинення достатньо близьких за характером одне до одного дисциплінарного або іншого правопорушень. Однак, вони не є ідентичними, а є заходами різних видів відповідальності.

Аналізуючи текст Присяги державного службовця, складений позивачем, Суд зауважує, що скаржник, вступаючи на державну службу, свідомо взяв на себе відповідальність за забезпечення ефективного здійснення завдань і функцій Української держави шляхом сумлінного виконання посадових обов`язків. Крім того, поведінка державного службовця має відповідати очікуванням громадськості й забезпечувати довіру суспільства та громадян до державної служби, сприяти реалізації прав і свобод людини і громадянина. Державний службовець повинен дбати про позитивний імідж та авторитет органів державної влади і державної служби в цілому, дорожити своїм ім`ям та статусом.

Правову позицію щодо даного питання неодноразово висловлював Верховний Суд України - постанови від 21 травня 2013 року (справа №21-403а12), від 4 червня 2013 року (справа №21-167а13) та від 9 липня 2013 року (справа №21-217а13).

Присяга має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового характеру, конституційного зобов`язання державного службовця.

Аналогічний висновок міститься у рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року у справі № 2-рп/2011.

Так, згідно вказаної правової практики, під порушенням Присяги слід розуміти скоєння державним службовцем проступку (вчинку) проти інтересів служби, який суперечить покладеним на нього обов`язкам, підриває довіру до нього як носія влади, що призводить до приниження авторитету державного органу та унеможливлює подальше виконання ним своїх обов`язків.

Звільнення ж за порушення Присяги може мати місце лише тоді, коли державний службовець вчинив дисциплінарний проступок проти інтересів державної служби, який суперечить покладеним на нього обов`язкам, підриває довіру до нього як до носія влади, що призводить до приниження авторитету державного органу.

Дану санкцію за вчинення вказаного дисциплінарного проступку слід розглядати як винятковий та виключний захід, який має застосовуватися лише в тих випадках, коли характер вчиненого проступку, з врахуванням усіх факторів, що пом`якшують чи обтяжують відповідальність, а також інші обставини справи свідчать про неможливість та/або недоцільність продовження перебування такої особи на вказаній посаді.

Отже, звільнення за порушення присяги має застосовуватися за конкретні надзвичайно тяжкі проступки, як за фактом їх вчинення, так і за наслідками, до яких вони призводять.

Передумовою звільнення державного службовця за вчинення дисциплінарного правопорушення, пов`язаного зі здійсненням службової діяльності, з підстави припинення державної служби за порушення Присяги мають бути порушення, встановлені внаслідок ретельного службового розслідування.

При цьому необхідно враховувати, що наслідком вчинення дисциплінарного правопорушення можуть бути припинення державної служби за порушення Присяги або звільнення, які є санкціями різних рівнів відповідальності і не можуть застосовуватись як альтернативні.

Припинення державної служби за порушення Присяги є найсуворішою санкцією відповідальності державного службовця, який вчинив діяння, несумісне з посадою. Тому рівень юридичних гарантій захисту прав зазначеної особи в процедурах вирішення питань застосування такої відповідальності має бути не меншим, ніж під час звільнення з державної служби за вчинення дисциплінарного правопорушення, з дотриманням порядку та строків притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Верховний Суд зазначає, що, як порушення Присяги, так і дисциплінарне правопорушення, можуть бути наслідком недодержання, порушення державним службовцем як правових, так і етичних (моральних) засад проходження публічної служби.

Таким чином, припинення державної служби у зв`язку з порушенням Присяги та дисциплінарна відповідальність можуть бути наслідком існування схожих фактичних підстав у разі вчинення достатньо близьких за характером одне до одного дисциплінарного або іншого правопорушень.

Однак, вони не є ідентичними, а є заходами різних видів відповідальності.

Звільнення за порушення Присяги може мати місце лише тоді, коли державний службовець скоїв проступок проти інтересів служби, який суперечить покладеним на нього обов`язкам, підриває довіру до нього як до носія влади, що призводить до приниження державного органу та унеможливлює подальше виконання ним своїх обов`язків.

Державний службовець, який вчинив дисциплінарний проступок, не може бути звільнений за порушення Присяги, якщо цей проступок не можна кваліфікувати як порушення Присяги.

Постанова КАС ВС від 08.07.2021 у справі № 807/513/18 за посиланням:   https://reyestr.court.gov.ua/Review/98187552 https://precedent.ua/98187552

VI. Справи щодо примусового виконання судових рішень та рішень інших органів

6.1. Сума основної винагороди, визначена приватним виконавцем у постанові про її стягнення, винесеній одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не є сумою, яка гарантовано має бути стягнута за наслідками фактичного виконання виконавчого провадження у випадках неповного виконання або ж невиконання відповідного виконавчого документа.

Аналізуючи положення частин четвертої та п`ятої статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень та рішень інших органів», колегія суддів Верховного Суду доходить до висновку, що питання розміру основної винагороди приватного виконавця залежить від суми фактичної стягнутої ним суми, а не від суми зазначеної у виконавчому документі. Стягнення основної винагороди законодавцем пов`язується саме з початком примусового виконання. При цьому, за своїм призначенням основна винагорода приватного виконавця є винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів з примусового виконання виконавчого документу, за умови, що такі заходи призвели до повного або часткового виконання виконавчого документу, та стягується з боржника у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум.

Для правильної оцінки правомірності постанови про стягнення основної винагороди приватного виконавця, визначеної у вигляді відсотка, винесеної приватним виконавцем одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, судам необхідно встановити предмет виконавчого провадження (стягнення сум чи передача майна за виконавчим документом).

Ураховуючи, що на момент відкриття виконавчого провадження не завжди можливо визначити розмір фактично стягнутих сум чи остаточну вартість переданого майна за наслідками фактичного виконання приватним виконавцем, суди мають перевіряти механізм розрахунку, застосованого виконавцем при визначенні суми основної винагороди та наведеного ним у постанові про стягнення основної винагороди, винесеної одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження.

При цьому, необхідно мати на увазі, що сума основної винагороди, визначена приватним виконавцем у постанові про її стягнення, винесеній одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не є сумою, яка гарантовано має бути стягнута за наслідками фактичного виконання виконавчого провадження у випадках неповного виконання або ж невиконання відповідного виконавчого документа.

Так, частиною четвертою статті 31 Закону № 1403-VIII визначено, що основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом. При цьому, частиною п`ятою цієї ж статті установлено, що якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми.

Крім того, як було зазначено вище, судам попередніх інстанцій необхідно встановити чи було закінчено виконавче провадження чи воно ще триває, а також чи мало місце повне або часткове виконання відповідного виконавчого документа.

Постанова КАС ВС від 08.07.2021 у справі № 360/2855/20 за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98187582 https://precedent.ua/98187582